«… Цих найдорожчих спогадів серпанок (гортаючи сторінки життя)»
З осіннього альбому
Осанна осені…Осанна. Ліна Костенко
- А це вже осінь, Любий, осінь… І осені душі осанна. Прийшла пора твоя жадана, Твоя, душе, настала мить Із крил, із серця народить Любов… Що ти про неї знала досі? - Любов – це осінь… - Постривай! Була ж весна – Цвіла Любов’ю, І літо квітло нею теж. - Не має меж, не знає меж Любов Господня до творіння. І взимку, і в пору цвітіння, І коли в’яжуться плоди Єдиний зве тебе: - Прийди! - Тобі дарує серце друга, Тобі дарує руку брата І відкриває шлях: - Іди… 2008 р Якби ти знав, як много важить слово… Іван Франко А знаєш, треба важити слова. Всі за і проти, проти всі і за. Будь ласка, треба важити слова.
Ти знаєш, треба важити думки, Які до серця їх несуть струмки. Ти знаєш, треба важити думки.
А ще потрібно важити чуття, Вони – це барви нашого життя. Тому потрібно важити чуття.
І лиш не треба важити політ. Чекав на нього дух твій стільки літ. Бо, як припнеш його, не полетиш, Пір’їнами додолу облетиш.
А що пір’їни, коли крил нема? Ти знаєш, треба важити слова! Осінній день – маленьке лисеня Мене безперестанку доганя. Я йду по стежці, спрагла самоти, Воно ж у очі дивиться: «Де ти?»
«Не виходи з картини цього дня» , - Руде мене благає лисеня І носиком холодним і жарким Киває йти без сумніву за ним.
Воно пухнастий хвостик свій несе, З дерев всі рештки листя обтрясе. І коли листя стане повен міх, Настане сміх, такий щасливий сміх.
Неначе на козацького коня, На міх мене посадить лисеня. І щоби втриматися на коні, Я стану жить в осіннім цьому дні.
Вірному другові
Ти жінка, осінь, ти така красива. Писав картини з тебе Рафаель. І була барва зріла і щаслива, Як солов’їна на світанку трель.
Тебе Художник бачив і нагою, Він кожну риску на мольберт поклав. Він милувався й грішною тобою, Його сюжет усе про тебе знав.
І ти пройшла сходинками сюжету, Бо твій Художник, Він тебе провів До кульмінації, коли не треба Ні зайвих рухів, ані зайвих слів.
І зодяглася в осені смирення, І віддала на Боже всі плоди. Ще Рафаель був повен вдохновення. Та він сказав: «Ти вже готова. Йди!» Осінній етюд
Натюрморти осені блаженні, Яблука червоний оксамит. Прикриває кольори зелені Багрянець, що сиплеться із віт.
На деревах ні плодів, ні листя, Тулиться хатина до гори. І вночі у зоряній колисці Люляють хатину явори.
А коли приходить з неба ранок Й стукає у шибку : «Відчини», - То із ранком яблучком останнім Ділимось від всього серця ми.
Сік із нього капає, як миро. Нашу душу скроплює добро. І малює натюрморти щиро Осені дозріле вже тепло. Рукописи читаємо далекі, Сторінки в небі серця шелестять. Гортають їх розкрилені лелеки, Котрі із серця в білий світ летять.
Вони приходять у сьогодні наше - Краплини поту й солі на чолі. Ніхто про нас нам правду так не скаже, Як ми самі.
Хай буде безкінечно фоліантів («На всіх язиках» вміємо читать!) Краплина лжі ховає всі таланти, Як два на два ховає цифру п’ять.
Ми книжники, що вивчили науку, Спочатку Крим пройшли, а потім Рим. А стати другом, просто стати другом Для іншого, з’єднатися із ним
Не хочемо, не можемо, не вмієм. Старозавітні, вбрались у земне. І сумнівів гірку полову сієм. А друг – він душу вірністю торкне.
Він може серцем нас своїм прикрити. І в цю хвилину не потрібно слів. Зумій своє життя таким створити, Щоб вмів покласти душу за братів! Римуються в мені усі світи, Коли в душі живеш Єдиний Ти.
Тоді в мені римовані чуття, Коли, Єдиний, Ти – моє життя.
Співзвучні із Тобою всі думки, Що схожі на життя мого рядки.
Однакова в них кількість є складів. І рівно стільки ж у рядках тих слів.
Який чарівний наслідок - сім строф! – З містерії, яку задумав Бог. Світи, ви всі сотворені давно. Настояні, немов терпке вино. П’янкий і ледь вловимий аромат Закриє всі шляхи тобі назад!
Вперед себе, як квітку, простягни. Призначене крилом не відгорни. Нехай воно терпке, немов вино, А іншого в задачі не дано.
Тримає кожен келих у руці, Пригублює свої задачі ці. А в кожній дія все-таки одна - Прийняти Чашу Божого вина!
Не кажіть: «Ця тема не зимова». Не буває не зимових тем. Щоб у грудні були ми як вдома, Має в серці зацвісти Едем.
Може, й будем хухати на руки, Струшувати іній із думок. Навіть після довгої розлуки Все ж спроможні ми зробити крок.
А зима, зима – казкова Фея, Сяє, сіє зорі з-під поли. І вони, як ключик, серця двері Відчиняють Волею згори.
А у серці – радісно, святково. Пори року як одна зійшлись. Не кажіть: «Ця тема не зимова». На Різдво все почалось колись. А від зими було так біло-біло. На яблуньці лиш яблучко горіло. Червоним боком блискало на сніг, Який тулився яблуньці до ніг.
Він грів її настояним теплом. Під небом було добре їм обом. Її нагі від щирості гілки Вкривали з неба золоті зірки.
В снігах вона стояла і в зірках. А яблучко освічувало шлях. …На сніжно-білім чистім полотні Зима малює сонечко мені. Чи ми ще зійдемося знову? Тарас Шевченко
А ми ще зійдемося знову. Я напишу про це сонет. І наша щира ця розмова У серці буде тет-а-тет. Повір, ми зійдемося знову В одному серці двох зірок, Коли зберемося додому Прожити наш останній крок. Останній він, тому що перший. Все почалось сьогодні знов. Сонет писати – віриш? – легше, Коли назвеш його «Любов».
Не треба думати мізерно… Ліна Костенко
«Не треба думати мізерно» - Скупі посієш в серці зерна. Посіяні у серці скупо, На камені хіба зійдуть. Пошле пташок Господар з Неба Й вони злетяться всі до тебе І зерна Божі, щедрі, гожі З скупого серця поклюють. Нащо ти думаєш мізерно, Мізерне як Господь оберне Тобі ж, душе його убога, На мудре і ясне добро? Нащо в пісок святе ти сієш Про урожай наївно мрієш, Скажи, невже не розумієш: Зерно не родить у піску. Твойого серця щире злото. Це – грунт для доброго засіву, Народиться із нього щедро Святим посіяне зерно. Землею будь, та не для тління, Землею будь для воскресіння, Бо іншого – ти розумієш? – Від Нього просто не дано! Лист
Нічого, знаєш, особливого. Нічого дивного у тому, Коли, бува, в дорозі втомишся, То дуже хочеться Додому.
Ну так Додому спрагло хочеться! Напитись свіжої водиці. І до сосни хоч притулитися Ось тут, де капає живиця.
Нам запах шишок стане ладаном, А Білка із горішком – Ангелом, Котрий живе, як виявляється, У молитвенничку дупла.
Він Небом уночі вкривається, Із зірочками в лови грається. А взагалі-то, ця історія Настільки давня, аж нова.
Пишіть, пишіть нові історії У світлій лиш аудиторії. Відправте їх до запитання - Знайдеться кожній адресат.
Сосни, до речі, нам живиця Ось замість марки знадобиться - А лист? – А лист каліграфічно Підпише взимку листопад! Зима була настільки біла! Вона сніжинками дзвеніла І пришивала білий іній Зеленим гілочкам ялин.
І Службу Божу просто Неба Вона відправила за тебе, Ну просто, щоб в зимовий вечір Не був ніколи ти один.
Зима була чарівно-біла. Вона інакше не уміла. Горішки із соснових шишок На тацу щедро віддала.
А в Небі ангели співали. Їм снігурі допомагали. У пір’ячко для нас збирали Краплинки Божого тепла. Зимовий день минає, наче літо. Воно таке гаряче, ніби сніг. Холодне серце, ласкою зігріте, Стоїть на перехресті трьох доріг.
Вкладемо в перехрестя світлу долю, Прикрасимо гірляндами надій. Життя – таке безкрає, синє море Із маяками заповітних мрій.
А ти впіймав зимовий день, як сніжку. Та хто зупинить перший з Неба сніг? Зігріте серце сонячну доріжку Поклало тихо Богові до ніг. Різдво завжди народжує Надію. Сидять на срібній гілці снігурі І світлу, Небом виплекану мрію Тримають радо в крилах для Землі.
А потім з їхніх крил вона спадає Мережкою тонкого полотна. Благословенням Землю цю вкриває Із Чаші, котра випита до дна.
Не ми із вами випили цю Чашу. Ілюзію відкиньмо, як вуаль. Зима-монашка в білій-білій рясі Таку близьку нам відкриває даль.
Яка у нас із вами перспектива? Як Віра є, народиться й Любов. Вже на чолі Землі Господнє миро І Ангел-вісник Час уже прийшов.
Коли ще було Сонце малюком, Таким маленьким жовтим Соненятком, Подарував Татусь йому альбом, Щоб Соненятко вчилось малювати.
Подарував Татусь Йому мольберт. Такий маленький, ну, на розмір Неба. Під Небом тим стояв тоді Поет, Йому до віршів рими було треба.
А Соненятко малювало День І заодно навчилося співати. Прийшов Поет і став із тих пісень Чудесні світлі рими вибирати.
А потім вибрав ритм і розмір він, Як вибирають для акторів ролі. Приміряв вірш, а згодом ще один, А згодом поскладав усіх їх долі.
Бо долі є також і у віршів. Якщо в єдину разом нас зібрати, То вийде безліч кольорових слів, З яких картину можна збудувати. Метафори – це із сім’ї пернатих! Ти їх до ніжки форми не припнеш. Бо як відмовляться вони літати, То у житті нічого не збагнеш.
І тоді збрешеш: «Незбагненне все це». І примітивним станеш, як жалі. А потім з Неба тихе-тихе Серце. Торкнеться твого неба і землі.
І стане все таким до болю рідним, До радості настільки рідним теж. І ти оці метафори, як диво, Немов Причастя, трепетно приймеш.
Це не зима – народна казка: «Дванадцять місяців» - і все. У серці мовлене :«Будь ласка» - Тебе до ватри принесе.
Навкруг сидіти дружно будуть Дванадцять мужніх мудреців. Для тебе теж вогню добудуть. - Чого, - спитають, - ти хотів?
І що ти зможеш відповісти На це питання із душі. Тобі запропонують сісти Дванадцять місяців-віршів.
Чи ти такого сподівалась: Всі пори року, вірші всі З Небес долоні враз здійнялись І приземлились у душі.
І от сидять довкола Слова Дванадцять місяців-братів. Душа готова, йти готова За Тим, Хто їй життя вручив. А вас так рясно, як достиглих груш. У серці кожне – на своїй сходині. Слова, слова, будь ласка, кроком руш! Назустріч Богом створеній людині.
Вас не розсиплю бісером в спориш, Для цього ви занадто всі безцінні. І проситься одне: «Мене залиш На цій зів’ялій майже стебелині».
Вона з чийогось серця проросла І теж комусь гоїла серця рани. І от тепер благає для стебла Листочка, котрий вишитий зірками.
Листочок буде – з’явиться і цвіт. А буде цвіт – народиться і Слово. У нас на всіх – єдиний Заповіт, Записаний абеткою Любові.
«З журбою радість обнялась» (назва поетичної збірки Олександра Олеся)
Переплітаємось печаллю. Нехай печальне відболить. У Небі музика прощання Через хвилину віддзвенить.
А після нього буде радість, Бо там, де радість, завжди Бог. Твоє у мені відпечалить. І відобійме нас обох.
Буває, руки лицемірять, Коли лягають на плече. Якщо серця серцям не вірять, Їм не до радості іще.
А радість має, має бути, Сягнути Неба аж крильми. Щоб врешті ми могли збагнути, Що разом лиш щасливі ми! Усім відомий з Неба був маршрут. В одного ж не відкрився парашут. І він тоді на Землю з Неба впав І дуже свої крила поламав.
Багато років і багато днів Його боліли крила на спині. Та скинути минуле він не міг, Так, як скидає взимку Небо сніг.
З-під снігу пробивалася весна, Дивилась в очі проліском вона. А в погляді його – така блакить. І він питав того: «Тебе болить?»
І співстражданням рани лікував, Зболілі крила серцем обіймав. І ось вони гоїтись почали, І стали ще міцніші, як були.
Ніколи не шкодуймо своїх крил. Бо їх у Небі нам Господь вручив. Вручив нам карту і один маршрут – І для усіх єдиний парашут!
Я б його , напевно, не впізнала. Він сьогодні, мабуть, дипломат. Та коли на дошці я писала. Учень мій поклав у шахах мат. Я щось говорила про апостроф, Слів до теми бракло , як в кіно. Як мені тоді було непросто: Грала ж я лиш тільки в доміно!
Ну, а тут - помилка на помилці, А у шахах – маєш! – зразу мат. І щоб ми з тобою помирились, Я ступила крок один назад.
Потім я не раз назад ступала, Бог мені давав для цього сил. Про апостроф знов розповідала. Ти ж тоді пробачення просив.
Вийшов ніби так відповідати. Знав , на диво, весь тоді урок. Знаєш, помогла нам Божа Мати Кожному зробити перший крок. Повірте, із вами буває непросто. Кожен планета, що має орбіту. Кожен – немов невідкритий острів Посеред білого-білого світу.
Треба навчитися добре літати На глибину, що у серці дитини. Щоб цю планету уміти читати У дуже слушну для цього хвилину.
Не одягайте, будь ласка, скафандри. В серці дитини завжди безпечно. Це, розумієте, просто ми з вами Часом буваємо безсердечні.
Хай же відступить усе холодне, Що поміж нами і ними було. Буде тоді хороша погода З прогнозом назавжди – плюс добро. Приходить вечір до малечі. Садочок…Поряд – зрілий сад. Й таким здається недоречним Раптових спогадів каскад.
В садочку квіти ось і діти, А у саду такі плоди. Там можна яблуню зустріти, Що йде напитися води.
Там їжаки живуть із казки «Про їжаків і дітлахів». Там принц із маминої казки Давно принцесу вже зустрів.
Там стільки див – що не злічити: У Сонця – жовті промінці, Ростуть дощем политі діти, І очка мають камінці.
Давайте вірити у диво. Ми – діти всі в Його Саду. А із садочка чорнобривці, Погляньте, нам назустріч йдуть.
Тонка блакить над нами – наче шаль, Пасуться хмарки на полях небесних. І їм ні разу не буває жаль, Своїх біленьких кучерів чудесних.
Цирульник-промінь вовну їх стриже. І пригорщами із Небес кидає. І вовна ця на білий світ паде І білий світ білішим ще вкриває.
А згодом появляються зірки – Дива у бальних платтях кольорові. І місяць у ріжок тонкий сурмить, Земля цвіте від Радості й Любові.
А що, скажіть, для щастя треба нам? Аби хмаринки-вівці в Небі були. Щоб місяць па-де-де зіграв зіркам, Щоб незбагненне врешті ми збагнули! Не відривай ніколи білі крила Від журавля – кринички у дворі. Пташина ця сюди із Неба сіла, Сама себе припнула до землі.
Таким кілочком з дерева старого. І сперлася крилом на живопліт. Не відривай крило від серця свого, Бо журавля – криничку заболить.
Вона така глибока, ця криниця. У ній полочуть срібло зірочки. І щиро, а не просто « для годиться» Жертовно нам освітлюють шляхи.
Освітлюють собою людські долі, А ще Чумацький через Небо Шлях. Ви спробуйте хоч раз у чистім полі Дорогу звірити по журавлях! Промине усе, котре минуще, Неминуще лиш не промине. Тільки те, яке насправді суще. Сивиною час не доторкне.
Не минуть проспівані дороги, Вірші, що прожиті, не минуть. Болем розкуйовджені тривоги Твого серця більше не торкнуть.
Бо воно – то не порожній бубон, В нім душа, як скрипочка, звучить. З нами вічне від сьогодні буде, Як небес усміхнена блакить.
На крилі метелика чи пташки Ми розпишем золоте перо. На пелюстці білої ромашки Прочитаєм те, що вже було.
І закріпим казкою про Щастя Тільки що написані вірші. Нам відсіяти сьогодні вдасться Всі печалі ситечком душі.
Струсимо, як яблука, минуле, Аби не вгиналися гілки. Вже дерева в затишку поснули, Сняться їм листочки і пташки.
Сниться стебелині квітка біла, Що улітку сонечком цвіла. Але ще вона не відболіла Тим, що осінь рано так прийшла.
Тим, що осінь наливає грона, Соком з Неба просто восени. І калина кольором червоним Нас усіх готує до зими.
Мабуть, до ясного снігопаду. Струшує ялинка снігурів. І вони, як яблука із Саду, Туляться червоним до землі. Не бува людина безталанна. Кожному Господь дає талан. Кожна доля – Сонцеві осанна, А не так – в кишені талісман.
Не бува людина без таланту. Він із Неба – путівник душі. Інструмент у серці музиканта. У поета в серці – він вірші.
Не бува людини поодинці. Кожному із нас дано Собор. В кожній – хай малесенькій! – клітинці Ангелів звучить щасливий хор. Ти мене на Землю з Неба зводив. Я ішла – розплетена коса. На мою незайману свободу. Свій Покров поклали Небеса.
Трішки сумно із Небес ступати, Навіть коли Ангел – провідник. Молиться за тебе Божа Мати. З Немовлям під білими грудьми.
І чим ближче до Землі, тим більше Чула Материнських молитов, Що серпанком пестили обличчя І благословляли на Любов.
І благословляли бути вільним Просто жити, а не навпаки. Щедрий вечір. Я іду повільно І складаю кроки у рядки. Собори душ своїх бережіть, друзі! Олесь Гончар
В соборі Богоматері – Краса. Завмерла від захоплення природа. І Небеса, воскреслі Небеса Торкнулися блакиттю Квазімодо.
Паризька Богоматір неземна Нас піднімає над усім потворним. І Чаша найдорожчого Вина Відпустить нам у храмі нашім чорне.
Вечірній дуже лагідний Париж. Відпочивають голуби і леви. Хлібини крихту ти для них залиш Біля воріт палацу Королеви.
Вона приїде в кухлику зірок, І вклоняться доземно білі коні. Назустріч Квазімодо зробить крок… …Собори душ на Батьковій долоні. Футляр, а поруч – чорний капелюх. А скрипка – біля серця Паганіні. Запрошує смичком він кожен звук. Цей Майстер буде соло грати нині.
Нам повезло. Ми будемо мовчать І Музика заповнить те мовчання. Святого Духа ангельська печать Собою скріпить те святе звучання.
Ти, Паганіні, справжній віртуоз, В гніздечках нот відпочивають зорі І що б ти вибрав, якби довелось, Крім музики і крім своєї долі?
А на пюпітрі – вервиці зірок. Ти знаєш, музика таки рятує. Один лиш крок від нас, єдиний крок. І Батько нас завжди-завжди почує. Ти – мій Господь. Мій першовідкривач. Відкрив у своїм серці мою душу. І Ти казав: «Душе моя, не плач. Твої Я сльози, як росинки, струшу…»
Із спогадів, з думок і з почуттів Ти струшував сльозинки, як краплини. Мій першовідкривач, Ти так хотів, Щоб в почуттях я стала, як дитина.
Щоб я себе довірила Тобі, та так, Щоб незабутнє пригадати. Щоб навіть у стотисячній юрбі Могла я Твої очі упізнати.
І пригадати: «Справді! Це ж було! Я так одного разу вже стояла. Коли ти взяв Адамове ребро, Щоб для Адама радістю я стала. Усе, що цільне, завжди неподільне. Я біля Тебе, але в Тобі я. Промінчик обережно Хтось підійме І ним напише Євине ім’я. Промінчиком, немов легким серпанком, Він яблуню тендітну обів’є. І йтиме день від вечора до ранку, Що яблука так щедро роздає.
Вони випурхують з долоньок листя І котяться із Неба до землі. А слідом дуже сонячну колиску Несуть у крилах білі журавлі.
Хіба як яблуко – то лиш спокуса. Його ж ніхто, до речі, не зривав. Коли Адам Додому повернувся, Він змія мудрим там уже застав. У Тебе вид доконаний завжди. Якщо Ти твориш квіти – будуть квіти. Чому ж скажи, мій Скульпторе, скажи Так любим ми питання: що робити?
Подумаєш, якийсь інфінітив! Ні часу, ні особи, ні причини. Таких багато на землі слідів. Але скажіть, котрі із них – людини?
Хто не боїться в нинішнім стоять І з честю за минуле відповісти. До того із майбутнього летять У цяточках конвертів добрі вісті.
Ми відкриваєм цяточки печать І білий аркуш-вістку розгортаєм. А там слова, як ангели, стоять І моляться, поки ми їх читаєм. Ось-ось, ось-ось закінчиться зима. Вона була усміхнена і біла. Сніжинки роздавала задарма Та інеєм на гілочці тремтіла.
Якийсь такий у нас стереотип: Якщо зима – то віхола й морози. І горобець цвірінькати захрип Про те, які на завтра в нас прогнози.
Прогноз один: збирається зима, Пакує у валізу свої речі Ще ніби є, та вже її нема На сторінках останньої хуртечі.
Нехай мете, змітає до кінця Сніжинки із зимового альбому. Щоб проявилась фотоплівка ця Для нас із вами зовсім по-новому!
Листопад 2010 – лютий 2011 Ми звикли все вирішувать самі: де головні події й другорядні. В подіях ми – чи вірите, чи ні – завжди підрядні. Нам цей підряд написано згори – Із глибини глибин людського серця. А Головний – Єдиний назавжди. Він Другом нашим, Господом зоветься. Як звикли ми від свого «я» робить. Ми ж добре знаєм кольори і ноти! Але ж чи чуєм, як Його болить Від нашої «чудесної» роботи! Перегортаєм день без каяття, а іншого такого вже не буде. Біжить життя, так квапиться життя. Ми ж не встигаєм, отже, його губим! Воно ж одне – як Божий Шестиднев, а ми в Десниці Божій - тільки глина. Є вечір й ранок в цифрах до шести. І в цьому суть, і в цьому середина. Тому-то смішно знати наперед, яка чекає завтра нас дорога. Коли зумієм бути тут й тепер - пізнаєм Бога! Якби могли ми чути тишину , Це там , де значно тихше, ніж тихіше. Ми б зрозуміли формулу одну : Відкритий – це дорівнює добріший.
Якби ми вміли слухати і чуть , Ми б ще одну задачку розв’язали: Щасливий будь – дорівнює забудь Ті дні , які в минулому тримали.
Ми з часткою усі прийшли сюди. Коштовний кожен – як з глибин перлина. Люби, прощай ,служи – і цим живи, І приклад цей дорівнює Людина! Коли тобі не вийде віднімати, Додай усе, що вчора віднімав. Яке це щастя – вміти рахувати. Якби ти знав про це, якби ти знав.
Ти б і ділив, і множив без вагання. Єдині-бо і множник, і дільник. Ти б прикладав терпіння і старання, Як справжній, а не штучний ученик.
Умовний спосіб – трохи хитра штука: Ховається людина за якби. Лиш в дійсному реальна є наука. Відкинь умовне все й живи, живи! Примериваешь лица – лицемер? Не лицедей – тот действует открыто. А ты хитёр и ловок, как злодей. И сцена для тебя пока закрыта.
Личины примеряешь, как чулки. Как рукавички ты меняешь маски. Ты даже занавес со сцены разорвал На мелкие, дешевые гримаски.
Звенят монетки, падая на пол, Потерянные катятся монетки. Мы живы, мы реальны, мы с тобой У Бога дети – не марионетки.
Припудренные щеки и глаза, Припудренные взгляды и улыбки. Откуда ты пришлел, родной, сюда, Ответь, но лишь, пожалуйста , открыто.
Открой личины блуд в самом себе, Живи без страха, без дурной опаски. Поверь Ему, ведь верит Он тебе. Сними все маски! В житті така хвилина наступає, Ти знаєш: Він веде – Його ж немає. Це з грецької зоветься палімпсест. Коли із древнього первинний стерто текст, І на новій невидимій основі Виводить Бог абетки кольорові. І ти за Ним відважно й просто йдеш – Живеш! Неискренний – без искры человек. Без искры Божьей – просто человечек, Горящий от себя и от себя На голову свою надевший венчик. Он головой, что в венчике, трясет, Весь костылями обложился, как старушка. Неискренний, поверьте, не пройдет Сквозь голки ушко. Неискренний, поверьте, не пройдет Меж тезой – антитезой человеком. Его чело Ведущего собьет Пришедшим веком. Его собьет все то, что в нем сидит И держит у обочины годами. Оставь здесь венчик в память, Что был сбит своими же Неискренними днями. Пусть искра возгорит в душе твоей, Зажжённая от свечи, что у Бога. Венец – на Нем.Любовью он горит, Прокладывая искренним Дорогу! Грудень, 2005 р. Первый день в году - Это ключик в руках Буратино. - Я тебя проведу,- Обещает Отец сыну.- Этот ключ золотой, Ты не бойся цены шага. Я плачу´. Лишь не стой, Подружись с отвагой.
Лишь не стой На границе двери проема. Путь и ключ - суть одна. И она аксиома. Априори Случаются в жизни сказки. Ключ в тебе. И не надо другой подсказки! Не ожидай ни рая и ни ада. Тебе же вручена давно награда. Ты принял жизнь Из рук Отца миров. И ты готов ее прожить, Готов. Отец иначе жизни не вручает. Он хорошо свое творенье знает! Струна не может обжигать Ступней, идущих по струне. В пределы сердца не впускай Того, что просится извне. Иди! По силам будет путь. И струн звучащие огни Не как-нибудь, А всей душой, Всем сердцем Радостно прими! Неужто ты, душа, забыла, Что суждено тебе стяжать? Да, ты в миру, но не от мира. Нельзя об этом забывать! Иначе как тебя утешит, Над темям крылья распластав, Та Птица, белая, как Небо, Которую Отец послал. Не умея ставить Знаков препинания, Мы живем в иллюзии Своего старания. Мы живем в иллюзии Своего умения. Далеко зеркальным нам Рыбам до смирения. Хвостиками плещем По небесной глади, Не открыв в сердечке Драгоценный кладезь. Не открывши в сердце Точки середину, Мы с тобой как будто, Мы наполовину. Знаки препинания- Символы пути, Мостики, которыми Надо нам пройти. Лучики - как пальчики По клавишам души. Ты, Единый Господи, Ноты напиши. Ведь душа – мелодия Мира Твоего. Пусть она украсит Звучанием его. Пусть, с Тобой согласная, Так она звучит, Что всякое невежество Просто замолчит! Январь, 2006 г. Купола золоченные, Словно Духом крещенные. Их кресты - будто птицы, Что не знают границы. Что не знают предела На паперти Неба.
Птицы, ввысь устремляясь, В глубину улетают. Крылья, дружбой сплетенные, Никогда не растают. Лишь помогут растаять Сердцу, льдинкой обросшему, И прорваться в сегодня С недавнего прошлого.
Купола золоченные – Наши души сплоченные. Казалось, что в пучине ты один. Но вылетел из вод морских дельфин. И спину предложил тебе, как брат. Вдохнул твою усталость от преград, Которые ты возводил по жизни.
Отпой им тризну На спине дельфина. Мы все едины. Весы покажут равновесие. Противовес – противный шут. Бывает, духи поднебесные Так нагло врут, так нагло врут.
Святая правда – в Боге Истина. Ее принять всегда легко И если сын ты, только истинно, То эти духи далеко.
Там, за Отцовскою рукою, Им не достать твоей души. Ты только верить этим духам Ни разу в жизни не спеши.
Поверь Единому, что сможешь Ему всего себя отдать. Ведь Он всегда готов, ты знаешь, Тебя принять, тебя принять. В жизни случается: буквы встречаются, Чтобы сложиться в слова. Но не случайно и не нечаянно. Речь ведь, как время, жива.
Буквочка к букве На Лучике Света- Наша планета. Слова — полова! Але огонь в одежі слова — Безсмертна чудотворна фея, Правдива іскра Прометея. Іван Франко
Слов содержание- Огонь. Одежда - знаки алфавита. Отец Огонь Любви с ладонь Вливает в душу, что открыта.
Он любит нас своим Огнем, Своим Огнем же прикрывает. И жизнь, и смерть- все в Нем, мы в Нем. И только что не в Нем, то тает.
А буквы- символы пути, Как маяки в открытом море. Ты можешь по морю идти, Живя, любя в Едином Слове.
Ты можешь соль Его принять, Вместив ее в себе по мере. Слов содержание обнять. А дастся каждому по вере.
При чем здесь праздные дела? При чем здесь показные речи? Душа Огнем обречена Быть вечной! Апрель, 2006 г. Возвышенные чувства и слова, Возвышенные мысли и улыбки, Звучите чисто, как колокола, Но как нежны вы, как вы нежно-гибки.
Как надо вас беречь в душе своей, Как дорожить тем миром, что от Бога, Чтоб среди радостей и средь скорбей Всегда сияла светлая Дорога.
Ты путник, и, бывает, устаешь. Твоя усталость – не в Отце Причина. Ты просто очень мало отдаешь Не надлежащего тебе первопричинно
Благословенья не приняв с Небес Себя своим умом благословляешь. И ждешь от Господа даров-чудес, С которыми что делать ты не знаешь.
Остановись, идущий вопреки, Когда Господь сказал остановится. И посмотри на прошлого шаги, Чтоб вновь тебе с Его Пути не сбиться.
И отречись от хаоса миров, Которым часто открываешь двери. А Бог всегда помочь тебе готов, В тебя он верит, а Ему ты веришь?
И коль дано тебе Любовь принять, Возвышенными чувствами, словами, Учись ее и в мыслях отдавать, Не ложными, а чистыми делами. 12 июня 2008 г. Кто разделял, а не творил, Был равнодушен к жизни, Он думал лишь, что он любил – Душе он правил тризну.
Кто дух на поводок «хочу» Ловил не раз и дважды, Тот ошибался, мол, «лечу», И он поймет однажды,
Что жизнь – то роль, а не игра, И роль всегда от Бога. И нам с тобой давно пора Остановиться…строго
Вглядясь в себя, в тот тихий мир, Дарованный с рожденья, Чтоб пролететь сквозь праздный пир В святое Вдохновенье.
Ведь ты богат, когда ты в Нем И перед Ним ты беден. Его перстом благословлен, Ты должен стать последним.
Пройти по жизни, Лишь Любя, Творя и Сострадая… Скажи, неужто ты желал Себе другого Рая? Ты ведущий программы «Табу». И табу у тебя внутри. Ты Отцу вопиял: «Не могу», Когда Он так просил : «Живи!»
Ты поставил на всем запрет. Зов сердечный идти вдвоем Трансформируя в слово «нет», Ты зациклился на своем.
Оказалось, ты знаешь сам Меру Божьей к тебе Любви, И не веря родным глазам Вот стоишь на такой мели.
Представляешь, Его корабль, Ты на мель добровольно стал. Небо в звездах и гладь воды Ты пока еще не познал.
Когда волны ласкают взор, Когда чайки взлетают ввысь, Из программы чужой «Табу» Возвратись, дитя, возвратись. Лестница восхождения – Лествица постижения Кладезя твоей души. Кому она принадлежит? Пред кем предстоит, родная, Себя до конца не зная, Боясь испытать себя? На той иль другой ступени Явит ей Господь озаренье, Как только свои дыханья В миру проживет душа. Ты к Небу прильни, родная, Святые дары стяжая, Идя беспристрастно в жизни, Лишь Богу себя отдай. Готовая на служенье, Прими от Него наставленья, Которые Бог дарует Через сердца людей. Иди, не боясь, по миру И дастся тебе по силам, И дастся тебе по вере От Господа самого. Остановилась… Робеешь… Ты ведь себя жалеешь. А вот себя, родная, Только не надо жалеть. В полете окрепнут крылья, А в творчестве – изобилье, Его изобилье – слышишь? – Ты непременно найдешь. Ведь труд, перешедший в диво – Это настолько красиво!
4 декабря 2008 Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Перше послання св.апостола Павла до коринтян,13. 4-7
- Що є Любов? - Це є довготерпіння, Через яке нам приходить спасіння. Лагідна, Променем душу торкає, Серце небесним теплом зігріває. Чиста-пречиста Господня Любов, Що розпростерла над нами Покров. Заздрить не вміє і чванитись теж. В ній-бо Надія і Віра без меж, В ній-бо Земне і Небесне – єдині, В кожній людині. Боже! Яке-бо високе це диво, Що нам даруєш ти так терпеливо. Не надимається Твоя Любов, Не бешкетує і не свого В сяєві Твому настирно шукає. Хто Тебе, Божа Любове, пізнає? - Той, хто до гніву не поривався, Зла не задумував, не насміхався І не радів, коли кривда вершилась. Доля й Любові, як бачим, судилась. Доля радіти лиш Правдою Бога, Як відкривається світла дорога, В серце людини у парі з Єдиним, Богом Отцем, Богом Духом і Сином, Богом Якого Пресвітла Любов До усього, що є в світі, творіння Зносить усе І в усе щиро вірить, Всього надіється, Духом не спить, Свято терпить. Грудень2008 Тихий Ангел пролетів... Тарас Шевченко
Проліта Тихий Ангел між нами. В Небі Ангели Тихі живуть. І в човнах, Котрі звуться словами, У серця наші з Неба пливуть.
Ми човни ці приймаєм, як море, Що приймає пташиний політ. І говорим, із Небом говорим, Стільки зим, світлих весен і літ.
Долетить наш малесенький Ангел, Що з Господньої знявся руки. Він із крил, що повиті словами, Поміж нами посіє зірки.
Уявляєте, зорі між нами, Тільки зорі, і світло, й добро! Тихий Ангел із Неба від Мами Нам дарує Господнє тепло... 10 березня 2009р
