Спасибо!!! *** Заводим снова речь, - Ведь мы так редко вместе, - Что нет случайных песен И книг, и слов, и встреч, Что нет случайных уз, И помнят, как ни грубы, потресканные губы Надсуетности вкус. Ступени - высоки, Как плата за ошибки. И там, на грани зыбкой, Где суть, где соль, в виски - мысль о добре и зле. По выбору - дорога. Но ты вглядись, как много Подсказок на земле...
Сообщение отредактировал Инесса - Воскресенье, 29.04.2012, 00:45
*** Ты поселил в моей душе надежду. Так и живет - на хлебе и воде. И все-таки не иссякает нежность, Которая назначена тебе. Хлеб и вода... Как будто так и надо, Как будто ленинградская блокада, - НЕ ЖИЗНЬ, НЕ СМЕРТЬ. Но даже эта малость, Мне кажется, тебе порою в тягость. А посему - иди. Не возвращайся. Кому - победа? И кому - обман? Но взять с собой надежду не пытайся. Ее одну тебе я не отдам.
Оберіг На тонесеньку нитку мого сподівання, Наче місячне сяйво, ясну і печальну, Не нанизую більше ні перли кохання, Ні жалю кришталі, ні розлуки опали, Ні смарагди пісень, ні рубіни бажання, Ні блакитні, як небо, сапфірові мрії. Їх закони - для мене уже не скрижалі: Тільки тішать вони, та не гріють, не гріють... А велика ціна є велика омана. Різна в кожного плата за дивні прикраси. Я свою заплатила давно, і старанно Оминала той блиск, і не знала поразки. То ж тепер я на нитку мого сподівання, Наче пух тополиний, нанизую миті Двох споріднених душ у єдину єднання, - Щирі миті, заради яких варто жити. Їх тримаю в долонях, неначе святині. Це - як хвиля і хвиля в одній амплітуді. Це - під сонцем опівдні розтануті тіні. Це - як крила, які відмиваєш від бруду, Щоб злетіти на них, наче пух тополиний. ...Там, за обрієм десь, оберіг мій розтане, А чи зіркою буде, чи може хто знати? Та літаю я так, як літають востаннє. І співаю я так, як не вміла співати.
...Там, за обрієм десь, оберіг мій розтане, А чи зіркою буде, чи може хто знати? Та літаю я так, як літають востаннє. І співаю я так, як не вміла співати.
твои стихи,как капельки росы На наши головы упали. И Изумленные умы От удивления молчали. как можно просто и легко не говоря Почти о БОге, Любить и почитать Того, Кто пишет сердцем по дороге.
Спасибо, Julia. Спасибо, Chayka750, за теплые стихотворные строки. Я их себе переписала. Они греют мне душу и дают уверенность, что не зря мараю бумагу.
*** По оселі, тлінно-сіра, Бродить немічна зневіра, По-хазяйськи зазира… Під ногами в неї прірва. І над маківкою – прірва. І - по колу: справа, зліва... Сновигає по квартирі... Може, то – моя зневіра? Коли тут вона, як привид, Я дала, напевне, привід. Лікар я собі сама – Іншого шляху нема. Я її вітаю радо. Хоче свята? Дам їй свято. З нею я не сперечаюсь. Поговоримо за чаєм. Про моє життя-буття. Я слухняна, як дитя. Де її дорожня торба? Покладу цукерок, торта. Хай добрішає, авжеж, і Полишає дому межі. Відпочила – і в дорогу. Йде собі – і слава Богу!. Я молюсь, аж з мозку - дим: "Господи, прости убогу, Що не захистила дім".
Сообщение отредактировал Инесса - Четверг, 03.05.2012, 23:22
Моя надежда - это ожерелье, Но больше драгоценных нет камней, Где раньше были ожиданий перлы И изумруды ярких южных дней, Рубин любви, топазы укоризны, Мечтаний воплощение - сапфир... Я нынче оставляю в прежней жизни Скрижали эти, древние, как мир. Уж слишком высока цена их всуе! Цена - обман. Но каждый платит сам. И только сирота-душа тоскует, Как по родным просторам, небесам. Моя надежда - это ожерелье. Теперь оно - как тополиный пух, И состоит из трепетных мгновений, Когда с душой душа и с духом дух Близки настолько - не найдешь границы. А жизнь течет сквозь пальцы, как вода. Таких мгновений в жизни единицы, И я их называю "благодать". Из них могли бы люди выткать крылья И - ввысь тогда. И дали - все! - близки. И, словно пух легчайший тополиный, Мы б в радость улетели из тоски. Душа во снах не тем ли миром бредит? В ладонях - ожерелье-амулет. Я по нему ищу, как по созвездьям, Мой путь домой через преграды лет. Претензии на вечность не бывает? Но как тогда все смочь и все успеть? Я просто - как в последний раз летаю. И так пою, как не умела петь.
*** Ходит, ходит привиденьем, Нагло шарит по углам… Это чье же здесь неверье Обращает вещи в хлам? Жадно-жадно смотрят снова Дыры черные глазниц. Под его ногами – прорва, Над его макушкой – прорва, Справа, слева, вверх и вниз… Это чей вселенский голод Тут диктует интерес? Я дала, наверно, повод, Раз оно, неверье, здесь. Кто же доктор мне? Да разве Не сама я?.. Не сама?.. А неверью нужен праздник. И, учтивая весьма, Заварю я чай покрепче, Да поговорим про жизнь, Но от слов не станет легче. В тягость мне его каприз. Тут, в суме – гостинцев бремя. Кличет, кличет даль дорог. Переступит враз неверье Дома моего порог. Я взмолюсь к иконам молча, Лишь из сердца льется трель: «Мне прости, убогой, Отче, Что была открытой дверь»...
Сообщение отредактировал Инесса - Пятница, 04.05.2012, 00:28
Alek Suz, я разместила перевод "Оберіга". И речь в нем идет в том числе и о нашем знакомстве. Правда?
Цитата (Инесса)
Моя надежда - это ожерелье. Теперь оно - как тополиный пух, И состоит из трепетных мгновений, Когда с душой душа и с духом дух Близки настолько - не найдешь границы.